До 150- річчя від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського

Коцюбинський – великий сонцепоклонник

Я ще можу не противитись,

коли ображають мене як людину,

але коли ображають мій народ,

мою мову, мою культуру,

як же я можу не реагувати на це?

Коцюбинський М.М.

     

      Глибоким зором і пером тонким

      Він слугував народові своєму.

      Боліючи душею разом з ним.

      Життя і кров, а не сюжет і тему

      Він залишив на білих сторінках

      І слів не обернуть на прах.

                                               Максим Рильський

         Народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 вересня 1864 року у Вiнницi в сiм’ï дрiбного службовця. Вихованням хлопця в основному займалася мати, "добра,надзвичайно любляча, здатна на самопожертву". Саме завдяки ïï старанням хлопець мав можливiсть долучитися до зразкiв високого мистецтва ще з юних лiт. Вона допомагала йому сформувати добрий естетичний смак, прищеплювала "нахил до всього гарного та любов i розумiння природи". Ази освiти Михайло осягав удома.

   З 1875 року навчався у Барськiй початковiй школi, а в наступнi п’ятьрокiв - у Шаргородському духовному училищi. Як згадував один iз його ровесникiв,

"Михайло Коцюбинський був тодi повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний i чисто вдягнений. Вчився вiн добре, був дуже уважний i старанний. Знав завжди лекцiï краще за нас усiх, був узагалi зосереджений i серйозний не на своï лiта. Учитель нiколи не карав його – не бив лiнiйкою по руцi, не становив навколiшки, як це бувало з iншими. До товаришiв ставився гарно, до всiх однаково уважно, не розрiзняючи з-помiж них нi євреïв, нi руських, нi полякiв". Пiд час навчання у духовному училищi хлопець не обмежується вивченням лише обов’язковоï програми. З особливим захопленням вiн знайомиться з творчiстю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Генрiха Гейне, Миколи Гоголя, ОлександраПушкiна.

Готується до вступу в унiверситет. Але сувора проза дiйсностi по-своєму

вiдкоригувала тi мрiï. Хвороба матерi, втрата роботи батьком, опiкування

меншими дiтьми - все це змусило юнака рано пiти на свiй хлiб.

   Протягом 1882-1892 рр. М.Коцюбинський вчителює, дає приватнi уроки, займається репетиторством для дiтей iз заможних родин Вiнницi та навколишнiх сiл. Пiзнаючи народне життя, вiн вiдкривав i себе. Реалiï життя й багата уява спонукали до творчостi. У 1890роцi у Львiвському часописi "Дзвiнок" друкується його вiрш "Наша хатка". А невдовзi побачили свiт оповiдання "Харитя", "Ялинка", що виразно свiдчили про непересiчний талант молодого автора. З 1892 року, за рекомендацiєю вiдомого бiблiографа М.Комарова, М.Коцюбинський працює в експедицiï, яка боролася з виноградною хворобою по селах Бессарабiï. Серед робiтникiв фiлоксерних загонiв було чимало украïнських студентiв з Киïвського, Харкiвського,

Одеського унiверситетiв. Тут письменник близько знайомиться з членами пiдпiльного товариства "Братство тарасiвцiв", щостворювалося з палким бажанням вiдстоювати право самобутностi украïнськоï нацiï "скрiзь, де тiльки можливо".

   Глибокi враження вiд життя молдаван, а пiзнiше - i кримських татар лягли

в основу оповiдань "Для загального добра", "На каменi" та iн.

   Приходить усвiдомлення значущостi й вагомостi слова, його соцiальноï цiнностi. З Миколою Чернявським вони розсилають украïнським письменникам звернення-заклик розширити тематичнi межi своєï дiяльностi, працювати над збагаченням художнiх прийомiв, вiдстоювати рiднiй мовi право на лiтературне життя. Навколо нього гуртується чернiгiвська iнтелiгенцiя, заохочена й наснажена прикладом дiєвого життя Михайла Михайловича. У 1903 роцi як член Чернiгiвськоïгубернськоï ученоï архiвноï комiсiï вiн побував у Полтавi на вiдкриттi пам’ятника I. Котляревському.

   З 1900 по 1911 рік працює в статистичному бюро губернського земства. Цей перiод життя i творчостi М.Коцюбинського особливий. З 1899 року у Львовi починає виходити зiбрання його творiв, що було завершено сьомим томом у 1913 роцi. У 1905роцi М.Коцюбинський подорожує краïнами Центральноï та ЗахiдноïЄвропи, вiдвiдує Австрiю, Нiмеччину, Iталiю, Швейцарiю. Пiсля повернення вiн багато працює. Оповiдання, новели, повiсть "Fatamorgana" є своєрiдним осмисленням шляхiв подальшого розвитку украïнського суспiльства.

    Останнi роки життя великого письменника позначенi рiзким погiршенням здоров’я, загостренням хвороби серця. З 1909 по 1912 рiк М.Коцюбинський тричi вiдвiдує Iталiю, куди виïздив на лiкування. Там близько знайомиться з Максимом Горьким, на вiллi якого, на островiКапрi, вiн жив. Улiтку 1910 року, повертаючисьз-за кордону, М.Коцюбинський заïхав у карпатське село Криворiвню. Враження,якi охопили вiд знайомства з побутом, людьми, мовою, традицiями цiєïземлi, заворожили його. Згодом вiн ще двiчi приïжджатиме у цей край, а своï враження увiчнив чудовим твором "Тiнi забутих предкiв" (1911 р.). Здається, це були останнi свiтлi й щасливi митi життя, яке невпинно знесилювалося пiдступною недугою. Йому не допомагає лiкування в унiверситетськiй клiнiцi Києва, i 25 квiтня1913 року полум’яне серце неповторного майстра слова битися перестало.

   Поховано Михайла Михайловича Коцюбинського на Болдинiй горi вЧернiговi, де вiн так любив вiдпочивати, милуючись красою Придесення.

   Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники часто називали сонцепоклонником. Знайомство з його творчiстю наочно пiдтверджує надзвичайно тонку й точну цю характеристику. Висока художнiсть, вражаюче багатство, свiтла простота думки й справдi мовби пронизують читача життєдайним сонячним промiнням, звеличуючи й наснажуючи для добра i творення. Його творчiсть непомiтно, але неминуче допомагала

людинi ставати людиною. Можливо, саме це й мав на увазi, узагальнюючи його значення як митця, М.Горький, коли писав: «У ньому кипить органiчна гидливiсть до поганого. В нього тонко розвинена естетична чуйнiсть до доброго, вiн любить добро любов’ю художника, вiрить в його переможну силу, i в ньому живе почуття громадянина, якому глибоко i всебiчно зрозумiле культурне значення, iсторична вартiсть добра».

Цитати з творів.

Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав… Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею… — «Дорогою ціною» (1901)

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. — «Intermezzo» (1908)

От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер віддай між люди на поневіряння. — «Fata Morgana» (1902—1903, 1910)

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи. — «Цвіт яблуні» (1902)

Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти. — «Тіні забутих предків» (1911)